Вшанування національного символу
23 серпня щорічно, починаючи з 2004 року, Україна з глибокою повагою вшановує один із трьох ключових державних символів – величний синьо-жовтий стяг. Цей день нагадує нам про нашу неповторну національну ідентичність, про боротьбу за свободу та про незламний дух українського народу, який яскраво втілений у цьому прапорі. Синьо-жовте поєднання кольорів стало символом української нації ще з часів «Весни народів» у 19 столітті, коли європейські народи піднімалися на боротьбу за свободу і самовизначення. Проте історія цих кольорів на українських землях значно давніша, ніж ми можемо уявити.
Історія синьо-жовтого стягу
Витоки використання блакитного тла та жовтих елементів сягають часів Київської Русі, коли ці кольори прикрашали герби та знамена міст, символізуючи силу, духовність та родючість українських земель. У часи козацької доби синє тло знаменувало небесну височінь, а жовтий колір – життєдайне сонце та хліб, що годує народ. Козаки, ці сміливі захисники українських просторів, з гордістю малювали на синьому тлі жовті хрести, небесні світила та зброю, вірячи, що ці священні символи оберігатимуть їх у боях.
Під час європейських революцій 1848 року, які історія назвала «Весною народів», синьо-жовтий стяг утвердився як прапор українського народу. У червні того ж року він вперше замайорів над львівською ратушею, ставши символом надії та свободи для всіх українців. З того часу цей прапор супроводжував наших предків у боротьбі за незалежність, зокрема під час маніфестацій початку 20 століття та в запеклих воєнних діях за українську державність у 1917-1918 роках.
Синьо-жовтий стяг у боротьбі за незалежність
Після втрати української державності цей прапор залишився символом нескореності, надії та відродження. Навіть у темні часи радянської окупації, коли за підняття синьо-жовтого стягу можна було потрапити до таборів, були сміливі люди, які, ризикуючи своїм життям, вивішували цей прапор на знак протесту. Володимир Мармус та його товариші вивісили національні прапори в Чорткові в 1973 році, тим самим проявивши неабияку мужність. У Львові та Києві українські знамена супроводжували мітинги пам’яті жертв Чорнобильської трагедії та Шевченківські свята наприкінці 80-х років, підтримуючи в людях дух національної єдності.
Остаточне визнання синьо-жовтого прапора відбулося 4 вересня 1991 року, коли його гордо підняли над Верховною Радою України. Цей момент став втіленням мрій і сподівань багатьох поколінь українців. А 28 січня 1992 року Верховна Рада офіційно затвердила синьо-жовтий стяг як Державний прапор України, надавши йому статус національної святині.
Читайте також: 10 найцікавіших фактів про Незалежність України - від волі народу до офіційної валюти
Фото з відкритих джерел
Прапор сучасної боротьби і перемог
Сьогодні синьо-жовтий прапор залишається незламним символом нашої боротьби за свободу і незалежність. Він був піднятий на найвищих вершинах світу, відчув холод космосу разом із космонавтом Леонідом Каденюком, майорів над полями битв і вогнищами протестів. Під цим прапором стояли пліч-о-пліч відважні захисники на Революції Гідності, на передовій лінії фронту, де сьогодні українські воїни продовжують боронити нашу землю від безжального агресора.
Українці в окупованих містах бережуть цей прапор як символ надії, зберігаючи віру в повернення свободи. Ми ж прикрашаємо свої домівки, одяг та вулиці синьо-жовтими кольорами, демонструючи нашу єдність і непохитну віру в перемогу.
Символ Перемоги
Синьо-жовтий прапор – це більше ніж просто стяг. Це символ незламного духу нації, яка пройшла крізь віки боротьби і не скорилася жодному ворогу. Він стане символом нашої Перемоги, коли знову замайорить над кожним куточком нашої рідної землі, коли його розправить вітер свободи над Україною. І тоді всі ми, разом із нашими захисниками, гордо піднімемо цей прапор як знак нашої сили, мужності та безмежної любові до рідної землі .
23 серпня, у День Державного Прапора України, у Кривому Розі відбудеться урочиста церемонія підняття синьо-жовтого стяга нашої держави в кожному із сими районів міста і на головному флагштоку незламного Кривбасу.
Раніше ми писали, що краще не говорити військовим - вчимося правильно спілкуватися з героями війни.